Першими були французи
Головне джерело інформації про трудову діяльність людини — трудова книжка — має давню історію, що бере початок в європейському законодавстві. Уперше вона з‘явилася в Англії і Франції як форма контролю за робітниками.
У роки Французької революції було прийнято закон, за яким у Франції фактично запровадили певні документи, дуже схожі на ті, що у нас зараз називають трудовими книжками. Сенс у тому, щоб хазяї мали можливість додаткового контролю над робітниками. Якщо робітник захотів би піти, то його на інше місце без такого документа не взяли б, а в трудовій книжці хазяїн підприємства міг написати все, що він про цього робітника думає. Природно, робітник, перш ніж сваритися з господарем, змушений був остерігатися того, що той напише йому в трудовій книжці. Загалом цей закон дуже утискав права робітників.
У подальшому — протягом ХІХ століття — форми контролю за трудящими ставали дедалі жосткішими. Проте у міру зростання робітничого руху вдалося поступово пом‘якшити трудове законодавство. У ХХ столітті, наприклад, робочий день зменшився до 8 годин.
Формулярний список — обличчя російського чиновника
У Російській Імперії на робітників не заводили спеціальних трудових документів державного зразка. Зате дуже докладні папери — формулярні списки — велися на держслужбовців — чиновників.
Держслужба в Російській Імперії була заняттям досить привілейованим: вищі та середні верстви чиновників належали до дворянства, а дрібні мали (принаймні, теоретично) можливість, отримавши більш високий чин, врешті-решт стати дворянами. Чиновник у Російській Імперії податків не платив, і держава не була зацікавлена в тому, щоб на держслужбу вступали представники податних станів. Тому при вступі на службу відомості про походження перевіряли дуже прискіпливо, а якщо якихось довідок не вистачало, то в формулярному списку робили примітку, що частина відомостей документально не підтверджена.
Щоправда, незважаючи на всі перепони, кількість чиновників недворянського походження постійно зростала. Для того щоб зайняти всі вакансії, дворян елементарно не вистачало. А крім того, маніфест Єкатерини ІІ “Про вольності дворянства” зробив державну службу необов’язковою для дворян, що також відкривало різночинцям можливість зробити кар’єру чиновника. Державі лишалося спостерігати за тим, як її апарат поступово втрачає аристократичність.
Стандартний формулярний список, що проіснував аж до 1917 року, складався з 15 граф. У першу вносилися чин, ім’я, по батькові, прізвище, посада, вік, віросповідання і розмір зарплати. У другу — соціальне походження. Наступні чотири пункти були присвячені тому, чи є у чиновника, його батьків або дружини нерухоме майно і яке його походження. Далі — відомості про освіту, коли і в якому чині почав службу, чи брав участь у військових діях і чи не притягався до судової відповідальності. Спеціальна графа була присвячена питанню про те, чи здатний чиновник продовжувати службу і чи гідний підвищення. Сюди ж заносилися й відомості про відпустки і про те, чи вчасно чиновник з них повертається.
І нарешті, формулярний список докладно фіксував сімейний стан чиновника, включаючи дати народження дітей, їх віросповідання і місце проживання. Слід відзначити, що така анкета давала досить повну інформацію про людину. Сюди заносилися відомості, які людина навряд чи хотіла б оприлюднювати. Відмітки про те, що якомусь чиновнику заборонено духовною консисторією вступати в шлюб (так могли карати за розлучення після подружньої зради), нерідко теж вносилися до формуляру. Формуляри чиновників доправлялися в губернське правління, а звідти — в Сенат.
До речі, сучасні історики ставляться до російської бюрократії, так би мовити, з величезною ніжністю, оскільки формулярні списки, що збереглися, дають змогу легко відновити біографію будь-якого державного службовця країни.
Суворо фіксувалося просування по службі не лише чиновників, а й військових і почасти духовенства. Кар’єрою всіх інших громадян держава якось не цікавилася.
Привілей нетрудящих елементів
Всенародним надбанням трудову книжку (так після жовтневих подій 1917 року стали називати документ, подібний до формулярного списку), зробили лише більшовики.
Вони вважали, що державна бюрократія зникне одразу ж після революції. У ленінських статтях можна знайти твердження про те, що революція зламає старий державний апарат, а в новий приверне спочатку більшість, а потім і всіх трудящих поголовно. Більшовицька програма державного будівництва була цілком популістською: виборність чиновників, змінюваність їх у будь-який час за оплаті праці на рівні середньої заробітної плати робітника, загальний контроль тощо. Ленін вважав, що всі трудящі отримають можливість побувати управлінцями, але ніхто не зможе стати професійним бюрократом: “Усі будуть керувати по черзі і швидко звикнуть, щоб ніхто не керував”.
Проте, прийшовши до влади, більшовики швидко забули свої ідеї загального самоврядування. І хоча слова “чиновник” і “бюрократ” тепер вживалися виключно як лайка, чиновницький апарат став рости майже одразу. А де є чиновники, там миттєво виникає механізм, за допомогою якого держава контролює лояльність своїх вірних слуг.
Особливістю радянської Росії було те, що нові правителі намагалися всіляко розмити межу між чиновниками, солдатами і робітниками. У перших більшовицьких законодавчих актах неодноразово підкреслювалося, що “робітничий і селянський уряд республіки ставить своїм безпосереднім завданням залучення всіх громадян до загальної трудової та військової повинності”. А будь-яка загальна повинність потребує тотальної реєстрації, і військовозобов’язаних переписували разом з працездатними. Кожен занесений до списків громадянин, що має дві руки і дві ноги, міг бути мобілізований на прибирання снігу, заготівлю дров або ж риття окопів. А прийнята в липні 1918 року Конституція надала загальній трудовій повинності характеру загальнодержавного закону. Усе йшло до того, що свідоцтво про працю на благо держави має стати чи не основним документом.
Однак першими трудові книжки отримали не пролетарі-переможці, а всілякі “класово чужі елементи”. У жовтні 1918 року Раднарком видав Декрет про трудові книжки для непрацюючих. У цьому документі говорилося, що оскільки праця є обов’язком громадян республіки, то замість паспортів та інших посвідчень особи тепер будуть використовуватися трудові книжки.
У перспективі трудові книжки збиралися видати всім громадянам країни, але в першу чергу їх повинні були отримати “непрацюючі елементи”, до яких були віднесені:
“1. Особи, що живуть на нетрудовий дохід, надходження з майна, відсотки з капіталу.
2. Особи, які вдаються до найманої праці з метою отримання прибутку.
3. Члени рад та правлінь акціонерних товариств, компаній і всякого роду товариств і директори цих товариств.
4. Приватні торговці, біржові маклери, торгові і комерційні посередники.
5. Особи так званих вільних професій, якщо вони не виконують суспільно корисних функцій.
6. Усі особи, що не мають певних занять, наприклад, колишні офіцери, вихованці юнкерських училищ і кадетських корпусів, колишні присяжні повірені та їх помічники, приватні повірені та інші особи даної категорії … “
Оскільки йшлося про непрацюючих, до трудової книжки вносилися відомості про виконання покладених на “непрацюючий елемент” громадських робіт. Ті, хто не мали трудової книжки, могли бути оштрафовані на 1000 рублів або ж ув’язнені на термін до півроку. А позаяк трудова книжка дістала статус мало не основного документа, без неї не можна було ні переміщатися країною, ні отримувати продовольчі картки.
Цей дивний документ мав назву “тимчасове трудове свідоцтво для буржуазії”, однак на ньому чомусь було написано: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” Щоправда, поруч розташовувалося більш доречне гасло: “Хто не працює, той не їсть!”
Облік і контроль
У грудні 1918 року Всеросійський центрвиконком ухвалив Кодекс законів про працю, згідно з яким “кожен працівник зобов’язаний мати трудову книжку, в яку заносяться відмітки про виконані ним роботи та отримані винагороди та допомоги”.
За задумкою, ці трудові книжки вже не мали замінювали собою паспорта. Теоретично трудові книжки повинні були отримати всі трудящі (селян, звісно ж, на увазі не мали). Але й пролетарі ніяких трудових книжок не отримали, і ідея, здавалося б, заглухла.
Щоправда, через півроку більшовицька влада видала новий декрет, за яким введилися трудові книжки у Москві й Петрограді. Згідно з цим декретом, трудова книжка ставала-таки документом, що замінює паспорт (і видавалася вона лише в обмін на паспорт). Крім інформації щодо просування по службі й доходи, до трудових книжок тепер вклеювали і марки про сплату податків. Сюди ж вносилися також відмітки про отримання продовольчих карток. Проте ідея забезпечити всіх жителів Москви і Петрограда універсальним документом, що фіксує відносини громадянина і держави, реалізована не була. Трудові книжки, звичайно ж, видавали, проте замінити ними паспорти та інші документи так і не вдалося.
Але більшовики, як відомо, не здаються, і законодавчі акти про введення трудового документа видавалися із гідною подиву регулярністю. У 1924 році ввели трудові карти, в 1926 році на зміну їм прийшли трудові списки. При цьому обивателі, яким видавали нові папірці, були в паніці, оскільки для заповнення трудового списку необхідно було документально підтвердити всі етапи проходження служби. І це в країні, де під час революції і громадянської війни загинула величезна кількість відомчих архівів! Далеко не всі службовці мали можливість підтвердити відомості документально, тому передбачалася можливість записів зі слів працівника. У цих випадках до списку вносилося уточнення: “Не підтверджено документами”. Інструкції дозволяли вносити ці непідтверджені відомості до трудових списків, але при обчисленні стажу ці відомості до розрахунку не приймали.
Документально підтверджена служба за царського режиму зараховувалася до трудового стажу, а ось отримані за цю службу царські нагороди не визнавалися.
Взагалі-то трудовий список дуже нагадував дореволюційні формулярні списки і навіть мав перед своїм попередником деякі переваги. Так, наприклад, причини звільнення вносилися сюди лише на прохання працівника. А внесення в трудовій список відомостей, що ганьблять працівника, було заборонено.
Особливу пильність укладачі трудових списків виявляли при визначенні соціального стану працівників. Щодо цього існувала ціла інструкція, яка свідчила: “Соціальний стан службовця визначається на момент вступу до радянського державного апарату, причому:
а) до групи “робочі” належать особи, які пропрацювали до вступу до радянського державного апарату безперервно не менше трьох років на виробництві, в сільському господарстві або на транспорті в якості працівників найманої фізичної праці;
б) до групи “селяни” належать особи, які займалися до вступу до радянського державного апарату не менше трьох років сільським господарством, скотарством, мисливським промислом чи рибальством за умови або ведення самостійного (не за наймом) господарства, або участі особистою працею;
в) до групи “службовці” належать особи, які прослужили до вступу до державного радянського апарату загалом не менше трьох років у державних чи приватних закладах “.
Сталіна “надихнув” Гітлер
Це може дивувати, проте прямим прототипом тих трудових книжок, якими ми користуємося дотепер, були трудові книжки, введені у фашистській Німеччині 26 лютого 1935 року. У цих кондуїтах враховувалися всі пересування працівника, а зберігалися вони в адміністрації підприємства, яка отримувала можливість не відпускати охочого піти працівника, не віддаючи йому трудову книжку. Такий спосіб перевести працівника у фактично кріпацький стан виявився цілком співзвучним боротьбі за трудову дисципліну, що йла тоді повним ходом в СРСР.
Тож 20 грудня 1938 року Раднарком СРСР прийняв постанову “Про запровадження трудових книжок”. Тепер трудові книжки були однаковими як для робітників, так і для службовців, тобто в очах бюрократії положення різних верств суспільства зрівнювалася. Ці документи діяли на всій території СРСР, щоправда, в республіках вони заповнювалися не лише російською мовою. За видачу трудової книжки стягувалася плата в розмірі 25 копійок, а за її втрату – 25 карбованців штрафу. Але справа була не в 25 копійках або ж рублях! Працівник тепер опинявся намертво прив’язаним до своєму підприємству. І в результаті все працездатне населення країни було закріплене за соціалістичними підприємствами. Таким чином, еволюція радянської трудової книжки нарешті завершилася.
Станіслав Кульчицький (завідувач відділу Інституту історії України НАНУ) каже: “Трудова книжка була таким собі обов`язковим додатком до внутрішнього паспорту. Коли не було цих документів, ясна річ, не було й людини.”
У 1930-ті роки Сталін запровадив жорстке трудове законодавство, що нагадувало кріпацтво. Працівників прикріплювали до заводів, робочі місця полишати було заборонено. Утримуючим документом якраз і була трудова. “У промисловості Радянського Союзу платили людям мало, тож вони хотіли б шукати кращої долі. Тому аби людину прив`язати до місця роботи, якраз і були застосовані трудові книжки, без яких не можна було звільнитися з роботи і без яких не можна було оформитись на іншу роботу”, – каже Владислав Верстюк, заступник голови Українського інституту національної пам’яті.
Основною відмінністю сталінських трудових книжок від гітлерівських було те, що німці не вказували причину звільнення, а у нас такий запис робився в обов’язковому порядку. Тому звільнений за порушення або ж з політичних мотивів стикався з серйозними проблемами при влаштуванні на новому місці.
Сталінсько-гітлерівський трудовій “аусвайс” став одним з основних документів радянської людини. І в міру розширення кордонів СРСР трудящі приєднаних територій отримували трудові книжки. Щоправда, особливого захоплення вони при цьому не відчували.
Далі буде?
Протягом всього радянського періоду трудові книжки дозволяли тримати людей на короткому повідку. З їх допомогою можна було заборонити роботу за сумісництвом (для сумісництва потрібен дозвіл адміністрації, яка їх давати дуже не любила), а можна й організувати адміністративне висилання (як тоді казали, “на 101 кілометр”, тобто за межі стокілометрової зони навколо великих міст) за дармоїдство. Людина, що вирішила працювати на себе, а не на державу, автоматично опинялася поза законом.
Фахівці кажуть: сьогодні трудова – рудимент тоталітарного минулого, що зберігся лише на пострадянському просторі, – і додають, що продовжують користуватися документом по інерції.
У більшості держав документа, подібного до трудової книжки,немає. На відміну від екс-радянських, в європейських країнах діє система страхових полісів, у яких фіксується інформація, на яких підприємствах людина сплачувала внески. На її основі в подальшому й нараховується пенсія та інші страхові виплати.
Після падіння радянської влади стало здаватися, що трудова книжка мала б розділити долю партквитка і знака “Ударник комуністичної праці”, тобто канути в Лету і зберегтися лише у колекціонерів. Проте трудова книжка благополучно увійшла в нову епоху…
Джерело: kadrovik.ua (за матеріалами інтернет-ресурсів)
